Сьогодні в Ірпені, в історико-краєзнавчому музеї, відбувся вечір пам’яті Григорія Порфирофича Кочура, видатного перекладача, поета, літературознавця та громадського діяча, який довгий час жив і творив у нашому місті.
Саме 17 листопада 1908 року, в селі Фесківці, нині Менського району на Чернігівщині народився Григорій Кочур.
З 1928 по 1932 роки по закінченні Менської семирічки Григорій Кочур навчається в КІНО — Київському інституту народної освіти, як тоді називали Університет Святого Володимира. Його вчителем був Микола Зеров. У КІНО Григорій Порфирович зустрів майбутню дружину — Ірину Воронович, яка вчилася на російській філології. Сам же Григорій Кочур Кочур увійшов у коло блискучих перекладачів, серед яких були — Михайло Драй-Хмара, Микола Бажан, Валер’ян Підмогильний. Після університету у період з 1932 по 1934 роки вони обоє вчителювали спочатку в Тирасполі, а потім у Вінницькому педінституті. У 1933 році у них народився син Андрій.
У 1943 році Григорія Кочура, як «пособника окупантів та українського буржуазного націоналіста», разом з дружиною, безпідставно зарештували і засудили на 10 років до каторжних робіт на шахтах системи Гулаг у місті Інта (Комі АРСР) та ще і ще по п’ять в ущемленні в правах. Але Григорій Кочур не припиняв своєї творчої діяльності і в засланні, де посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції. Він перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в’язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього і друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги, де він був шахтарем, далі нормувальником на шахті.
Після звільнення з таборів у 1953 році і реабілітації 1962 року, Кочур повертається в Україну, а саме в Ірпінь, де його найближчий соратник Максим Рильський позичив йому 80 тисяч дореформених рублів, за які він купив будинок.
Цей дім на вулиці Бажана, називали Ірпінським університетом, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. В оселі Кочурів збирався цвіт шістдесятницької інтелігенції. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих. Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху і ключовою фігурою національно-культурного відродження в Україні в 60-і роки.
За табірною звичкою писав «на коліні», а не за столом, який був завжди заваленим новими книжками. Уважав: перекладач мусить знати не лише мову «чужого» автора, а й усе про культуру його народу.
Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Кочур згуртував навколо себе цілу школу перекладу серед яких були Микола Лукаш, Василь Стус, Анатоль Перепадя, Михайлина Коцюбинська та десятки інших представників творчої інтелігенції. У глухі часи після хрущовської відлиги, можливо, тільки перекладацька школа Кочура тримала нашу літературу на гідному рівні.
Він жартував: лише перші п’ять-шість мов даються важко, далі — легше. Його збірка «Друге відлуння» (Шевченківська премія 1995 року, посмертно) — переклади декілька сот авторів і більше 30 мов і 33 літератур. А в часі це — 26 століть, починаючи від Архілога, стародавньої грецької поезії. У світовій практиці подібного немає, щоб лише з оригіналу і без підрядника.
У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону.
За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1972 році Кочур був виключений зі Спілки письменників України (СПУ) і попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Сверестюка Євгена і був позбавлений можливості публікуватися.
І лише у 1988 році, Кочур відновлений в СПУ. В 1989 році видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». У 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».
Як твердить критик і теоретик перекладів М. Новикова, збірка перекладів Кочура — це «одночасно факт української культури, документ нашого часу і „багатоголосий монолог“ самого Кочура».
Кочур — лауреат премії ім. М. Рильського за переклади і Державної премії імені Тараса Шевченка за книгу «Друге відлуння».
Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США у 1991 році та у Польщі і Чехії у 1992 році.
Кочур був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М. Грушевського.
Помер Григорій Кочур 15 грудня 1994 року у місті Ірпені.
Дякуючи старанням сина та невістки Григорія Кочура — Андрія та Марії — у будинку перекладача в Ірпені є приватний дім-музей.
