Найдосвідченіший футбольний тренер Приірпіння — Валентин Лисов у рубриці «Наші тренери»

10 месяцев ago Андрей 0

Пропонуємо вашій увазі матеріал Володимира Коскіна, який представлений  у рубриці  «Наші тренери»,  де мова піде про  «Батька футболу Ірпеня», найдосвідченішого тренера нашого Приірпіння — Валентина Лисова, який вже майже півстоліття виховує юнних футболістів у нашому рідному місті Ірпені.

про знакові спортивно-педагогічні постаті, які великою мірою є обличчям певних видів спорту в Ірпені, наприклад, волейбол – це тренер Людмила Вдовіна, регбі – це тренер Леонід Денбновецький.  А от футбол в Ірпені уособлює 72-річний Валентин Лисов.

Він виріс на Донбасі. Футбольну школу отримував в луганській команді «Трудові резерви» (згодом «Зоря»). Грав у чемпіонаті Радянського Союзу. Якось арбітр міжнародної категорії Микола Кірсанов, викладач вишу, після успішної гри в Донецьку, запропонував: вступай до Київського інституту фізкультури. Лисов так і зробив. Після отримання вищої освіти грав у команді в Сумах. Потім було спортивне життя в Казахстані.

Якось випадково зустрічає друга, той каже: «Знаєш, є таке чудове місто Ірпінь під Києвом. Приїжджай — подивися!». Поїхав — сподобалося. Директор ДЮСШ Володимир Ярошенко добре прийняв. Але тоді відкрити футбольне відділення було складно. Компартія все контролювала. Директор сказав: «Побудеш завучем. І футбол підпільно вестимеш». Директор придивлявся. Через два роки сказав: «Все, вперед!». До речі, це Володимир Ярошенко побудував спортшколу. То була дивовижна людина неймовірної працьовитості.

В.Лисов зробив набір і команда відразу взяла участь в чемпіонаті Києва. П’ятнадцять сезонів грали за завод «Червоний екскаватор». Чому так? В області були дуже слабкі команди. А Київ — хороший спортивний полігон. Перший ірпінській набір Лисова — хлопчаки 1959 року народження дійшли до фіналу чемпіонату Києва, грали проти гравців, які потім потрапили у вищу лігу. Рівень був дуже високий. Трьох його вихованців відразу взяли в спортивний інтернат. Льоня Походенко, центральний захисник, згодом став чемпіоном Союзу.

Ось так і закрутилося. Була добра база: стадіон, шість роздягалень (нині це стадіон «Чемпіон»). Ірпінці почали грати в чемпіонаті України серед груп підготовки при командах першої та вищої ліг. У зоні були київське «Динамо», спортивний інтернат, грали проти вихованців знаменитих футболістів-тренерів Онищенка, Бишовця, Леонідова…

Валерій Лобановський тим часом створив у місті Ірпінь команду «Динамо», що виступала в другій лізі. Цю роботу поклав на обдарованого Віктора Каневського. Ірпінці стали співпрацювати з ним, адже поруч з командою майстрів було створено ще команду «Динамо» Ірпінь, основу якої якраз складали вихованці ірпінської ДЮСШ. Відбувалося слушне перетікання гравців двох команд.
На сьогодні Валентин Петрович Лисов є найстаршим футбольним тренером в Ірпені, в 1970-му відкрив відділення футболу, тренує хлопців 46 років! Всі футбольні традиції складалися за нього. Він працював в тандемі з талановитим тренером Віктором Удаловим. Той нині працює в Бучі. Бучанська команда в минулому сезоні виграла кубок України серед аматорів. Мер Бучі Анатолій Федорук дуже допомагав.

Розквіт співпраці Лисова і Удалова припав на 70-80-ті, тоді економічна ситуація була сприятливою для спорту і команда ірпінської ДЮСШ брала участь в чемпіонаті України серед команд другої, першої і вищої ліги.

15 років вони відповідали за збірну області, брали участь в спартакіадах. Рівень був дуже високий, у 17-18-річних хлопців була пряма дорога в команди майстрів. У той період розвитку ірпінські наставники контактували з тренерами спеціалізованих інтернатів – видатними футболістами Володимиром Киянченком, Віктором Горбачем, Віталієм Хмельницьким, Євгеном Рудаковим.
З випуску спецінтернатів до команд майстрів потрапляло по вісім юнаків і серед них були вихованці ірпінської ДЮСШ. А нині за три роки — один. Спорт через слабку економіку дуже упав. Це ми бачимо і на прикладах команд вищої ліги. А на місцях все навантаження лягло на батьків. Бюджет не підтримує турніри і чемпіонати.

Мене дуже цікавила співпраця Лисова з великим Лобановським. На що Валентин Петрович відповів так:
— Мені пощастило вчитися у Валерія Лобановського, ми неодноразово спілкувалися очі в очі. Я бував на курсах підвищення кваліфікації у нього. Такі люди народжуються, напевно, раз на сто років. Він йшов до успіху дуже важко, Бог винагородив його за всі муки. Лобановський вважав, якщо 50% очок команда привозить з виїзду, вона вже чемпіон. Він поставив футбол на наукову основу. Але наші чинуші як сприймали його? Якщо ти не перший і другий, а третій, значить, це погано. Лобановський з Олімпійських ігор в Монреалі привіз бронзову медаль, йому сказали: «Цього не достатньо».
Зате з київського «Динамо» він зробив видатну команду. З одного боку, він поставив спортивно-тренувальний процес на наукову основу, з іншого боку, він був великим психологом. Для тренера дуже важливо мати психологію переможця, психологію аналітика. Для гравців він був тренером-загадкою в найпозитивнішому сенсі слова.
Помилки у Лобановського, безумовно, були, святих не буває, але зі ста відсотків він міг помилитися на 10-15%, тобто бувало, що він на гравця поставив, а той не виправдав надій, і навпаки, наприклад, він Канчельскіса не сприйняв, а той в «Манчестері» вистрілив. Однак, в основному, показники і передбачення Лобановського приголомшують.
Він зробив революцію у футболі. Раніше вважалося як? Перш за все ігрова практика, робота з м’ячем. А він серце футболіста взяв в руки, тобто керував тонкощами досконально. Звичайно, науковець Віктор Зеленцов і футболіст Олег Базилевич йому допомагали. І взагалі в масштабах Союзу Лобановський мав підтримку, але тільки тоді, коли показав, що він незвичайний тренер. У Дніпропетровську він прийняв команду «Дніпро» і вивів її буквально за два роки на високий рівень, тож Володимир Щербицький сказав: «Негайно забрати його до Києва».
Згодом підтримка першого секретаря КПУ була незмінно великою, досить було показати пальцем на гравця і той опинявся в київському «Динамо». За Колотовим полювала Москва, але Лобановський сказав: «Він повинен бути у нас». І так буквально по кожному гравцеві.
— Валентине Петровичу, а якими є ваші підходи нині?
— Футбол має бути масовим, без цього не може бути професійного футболу. Директор ДЮСШ Володимир Тарасов тримає місто буквально в кулаку: всі школи беруть участь в спартакіадах, особлива увага легкій атлетиці, ігровим видам спорту.
Я веду чотири вікові групи, починаючи з маленьких (2010 р.н) – усього 60 дітей.
— Ви, певно, постійно проводите внутрішню селекцію: цей талановитий, цей — ні.
— Звичайно. Я відразу бачу, хто природжений футболіст, а хто гратиме просто для здоров’я і задоволення. А хтось перейде в інший вид спорту. Футбол дуже універсальний, це і координація рухів, і швидкий біг, стрибки в довжину, сила, витривалість. У мене Анатолій Приплавка з найпершого набору був кандидатом до збірної країни на дистанції 800 метрів. Його питали: «Толю, ти що, легкою атлетикою займався?». — «Ні, я у Валентина Петровича працював на полі…». — «Як? У тебе такі показники!». Футбол зробив його потужним, та й він мав приголомшливий серцевий м’яз.
Мої хлопці в постійному робочому процесі. Мені іноді кажуть: «А ти цього відрахуй. Він слабенький». — «Як відрахувати? Нехай дитина працює». Я беру талановитих на замітку, треную більш посилено, а ці поруч крутяться, я не обмежую їх ні в чому, діти нормально розвиваються. А потім життя всіх ставить на місце. Здача «продукції» коли? У шістнадцять років. У такому віці з’являються гравці в командах класу «Манчестер Юнайдет». При нормальній підготовці сімнадцятирічний може розквітнути. Тому ніякої дискримінації.
Дитину не можна ображати й відривати від радості. Я кажу: «Працюй, ти сам вибереш». Ось, наприклад, мій випускник Євген Варениця, він зараз старший тренер збірної країни з пляжного футболу, майстер спорту міжнародного класу. Готувався до великого футболу, а серцевий м’яз не дозволив. У матчах на чемпіонаті області він просив: «Замініть». Я зазначав: «Женю, у тебе немає серцевої відновлюваності». І він розцвів у футзалі, срібним призером в Європі був; що він з м’ячем витворяв — це фантастика! Тобто просто треба працювати.
Був у нас, пам’ятаю, Черниш, син завуча школи № 4, мав 45-тий розмір ноги. Кажу Григорію Славинському, заслуженому тренеру України: «Гришо, візьми його, перевір». Він подивився, каже: «Та ти що, це ж чистий волейболіст! Ось така кисть!». Минає час, Черниш — кращий в ДЮСШ, в області, в інтернаті, в «Локомотиві»… Якось запитую: «Руслане, ну що, Валентин Петрович мав рацію?».   Те, що бачить тренер-професіонал, не бачать інші, це речі тонкі. Повторюю, не можна говорити: ти такий-сякий. Учень працюй, тренер спостерігай.
— Розкажіть про пригоди у Вашій тренерській практиці.
— Ось давня історія. Телефонують з Черкас. Приїжджайте на турнір. Вирішили добиратися з Києва на «ракеті» по Дніпру до Канева. Стоїть шикарний лайнер, бачу — іноземці, крісла-качалки. Красиво люди відпочивають. На пірсі кажу напарникові Косміну: «Володю, доглянь за дітьми» (ми два склади везли), я піду, швидко квитки оформлю». Повертаюся через півгодини. Підходить міліціонер: «Капітан Іванов. Ви керівник групи?» — «Так. А що сталося?».
Західні німці побачили дітей. Один кинув жуйки на асфальт (вони тоді були екзотикою), а другий, негідник, фотографував дітей, які кинулися їх збирати. Міліціонер мені каже: «Ви розумієте, що ваші діти зробили? Міжнародна ганьба». Я питаю: «А що б ви зробили на місці дитини? У моїй практиці такий випадок вперше». «Що будемо з вами робити?» — «Вирішуйте».
Розійшлися миром.
В готелі я зібрав дітей, кажу: «Вийдіть ті, хто кинувся за жуйкою». Вийшли 16-18 хлопчиків (з 32-ох). Питаю інших: «А ви чому не збирали жуйки? Вони ж такі красиві, смачні». — «Ну хіба можна на землю кидати. Якщо хочеш жуйку подарувати, дай з руки в руку». Отже, я нотацій не читав, хлопчаки самі висновок зробили.
Інший випадок. У Старому Криму відбулась гра. Прийшли в готель, один стоїть біля вікна, другий кидає кеду, перший ухиляється, два скла — навиліт. Довелося шукати будівництво, купувати скло. Питаю у вихованця: «Чому так сталося?». — «Я думав, що точно попаду в нього». — «Тепер за тобою два скла».
В Івано-Франківську дітей поселили чомусь в шикарному люксі. На диван стрибнули три пацани, а четвертий розігнався — і зверху плигнув. Ніжки дивана не витримали і зламалися. Адміністратор приходить, запитує: «Що будемо робити?» — «Ну що робити? Будемо платити ». Діти є діти. Треба терпіти все.
— А яка система заохочень і покарання?
— Має бути пряник і батіг. «Штрафи» такі: стрибки, віджимання, пробіжки. Чисто спортивні навантаження. Бешкети не повинні проходити безслідно, я включаю секундомір і кажу: 15 стрибків. Використовую картки: жовту і червону. Це матеріально, переконливо, до того ж дитина звикає до футбольних правил. Розуміє, що таке добре і що таке погано.
— Але я бачу, що ви доброї душі людина. Чи не сідають на шию?
— Краще бути добрим. Батіг має бути без надмірної суворості. Пряника — побільше. Затискати дитину не варто. Ти задавив — і до неї не достукаєшся. Ми в готель приїжджаємо, діти запросто заходять до мене в номер, без дистанції спілкуємося, чай п’ємо… Я стіну не ставлю: тренер — гравець. Ми маємо бути на рівних. Але система покарання обов’язково повинна бути. Програли гру. Порушили режим. По гарячих слідах — одні емоції. Тож треба зробити паузу. Потім сідаємо, розбір роблю. Напрацьовуються невидимі нитки управління. Ось були у нас теплі відносини, а потім — бум, відсовую їх. Діти: «Чому так?». Я кажу: «А як ви граєте? Про що можна говорити? Поки не виправитеся, дружби не буде». І це спрацьовує, відповідальність зміцнює теплі довірчі стосунки, які залишаються на роки.   У мене море випускників. Хто — у футболі, хто арбітром матчі обслуговує, хто спортивним журналістом працює.
— З якими проблемами стикаєтеся?
— Найбільша проблема –це компетентний дитячий тренер,щоб горів бажанням возитись з маленькими ,ну і звісно інвентарю не вистачає, залів бракує. Населення Ірпеня збільшилося мало не в двічі. Я один веду чотири групи. Мені потрібен хоча б один помічник. Уявіть, турнір граємо двома віковими командами. Це переодягнути, кожному два слова сказати.
Я закликаю: нам треба об’єднуватися. У сина Бєланова у фіскальному університеті дві групи, у сина Заварова – групи в комплексі «Чемпіон». А в чемпіонаті області граємо ми, а вони від цього відходять, до Києва везуть дітей на ігри. Я наголошую: «Ми не проти Києва, але живемо-то в області. Ми повинні всіх найліпших об’єднувати. А виходить лебідь, рак і щука. Незважаючи на те, що в Ірпені створено футбольну федерацію на чолі з Романом Солодаренком. А має бути участь у спільних турнірах.
З’явилася база (стадіон «Чемпіон»), вона для всіх повинна бути, а не тільки для обраних, бо це комунальна власність. А чиновники кажуть директрисі «Чемпіона»: «Заробляйте гроші». Тобто батьки мають щомісяця платити 400-500 гривень за заняття чад. Для багатьох це непідйомна ціна.
А в ДЮСШ діти опановують футбол абсолютно безкоштовно. Якщо ж кудись виїжджаємо, то збираємо гроші на форму, дорогу і проживання.
Ось у січні маємо два футзальні турніри. На різдвяний турнір 8-10 січня (в школі № 3). запросили команди з Києва, Бучі, Обухова. Нагородили дітей, кращих гравців відзначили, медалі, грамоти, солодкий стіл … Свято є свято.
А 21-22 січня граємо обласний турнір.
Потім матчі в дитячій лізі — це вже великий футбол, знову ж таки братимуть участь три різні за віком команди.
…Та не перестаю мріяти про те, щоб в Ірпені знову було дві команди «Динамо».

Володимир КОСКІН